Продовжуємо серію портретних матеріалів, присвячених веслувальникам олімпійської збірної України. До вашої уваги інтерв’ю з переможницею Європейських ігор-2019 Людмилою КУКЛІНОВСЬКОЮ, котра, як і наш перший герой – Юрій ВАНДЮК, дебютує на Олімпійських іграх.
ЯК ВСЕ ПОЧИНАЛОСЯ
- Людмило, розкажіть, як у вашому житті з’явився спорт? Це було веслування?
- Так, це було саме веслування, адже моя тьотя Інга Моторна є тренером з цього виду спорту, і саме вона мене залучила до занять. Це було десь тринадцять років тому. На початку це було в цілях оздоровлення, і якихось грандіозних планів ми не будували. Займалася у Інги Олександрівни на базі в Соляних – це такий мікрорайон в Миколаєві, а влітку в Баштанці, де жив мій дідусь – також тренер. Так, потроху звикала до веслування.
Чим подобався цей вид спорту? Дуже подобалося, що займається чимало дітей – мені було дуже весело. Я з дитинства була дуже активною дитиною, тож заняття спортом були найкращим способом направити цю енергію в мирне русло.
Дуже подобалося, що тренування проходили на відкритому повітрі, а не в чотирьох стінах. Природа, вода, сонце – це все мене завжди дуже притягувало. Я була в захваті від того, як красиво рухається човен по воді – це якась фантастика.
- Але щоб човен красиво рухався, треба чимало труда прикласти, чи не так?
- Так. Щоб відточити техніку, треба добряче попрацювати. І це постійний труд – із року в рік. На жаль, неможна, так би мовити, запам’ятати техніку і веслувати в ній постійно, тому що змінюються відчуття – через воду, через весло, через температуру води, через свій стан. Факторів чимало, тому іноді буває дуже важко. Тож робота над технікою, над гребком йде постійно.
- Перші успіхи, перші перемоги…
- На перших своїх чемпіонатах області змагалася з дівчатами, які були на три-чотири роки старше за мене, тож якихось успіхів не було. А першу свою медаль завоювала, що цікаво з Юлією Колесник, в двійці на дистанції 200 м. У мене навіть зберіглося відео того заїзду. Мій темп тоді був набагато вищим, ніж у напарниці, хоча ми, звісно, мали веслувати в одному темпі. Але це був мій перший вихід в двійці, тож не мала уяви, як це має працювати. Я просто веслувала щосили, мабуть, дуже спішила на фініш (сміється).
Пам’ятаю, що мріяла взяти участь в юнацькому чемпіонаті України. Одного разу навіть відібралася, але мене не взяли через те, що не підходила за віком. Взагалі, у мене часто виникала така проблема – була замалою для участі у змаганнях, хоча за результатами цього заслуговувала. Одного разу моїм тренерам Ірині і Олександру Сімоновим навіть прийшлося писати листа, щоб мене допустили на змагання серед юніорів, адже знов-таки не приходила за віком. І виступала за старшим віком доволі успішно. Мені, взагалі, завжди подобалося виступати, я отримувала неабияке задоволення від цього, як, втім, і від нагород, які я завойовувала.
Втім, не можу сказати, що ці нагороди мене розслабляли. Я завжди радувалася в моменті, як вчили мене тренери: «Виграла медаль, порадувалася, забудь! Далі – нові старти». Думаю, що такий підхід мені дуже допоміг в кар’єрі. Медалі мене не осліпляли.
ПЕРШИЙ ТРЕНЕР
- Як оціните вплив першого тренера на свою кар’єру?
- Безумовно, Інга Олександрівна внесла чималий внесок в моє становлення як спортсменки. Вона як перший тренер поставила техніку і, коли, мені становиться важко в технічному плані, я згадую ії слова, ії рухи, вправи, які ми робили, щоб змінити техніку в кращий бік. Тому ії внесок, звісно, колосальний.
Вона привила й мені і любов до веслування. На початку тренування проходили в ігровій манері, були більше як розвага, не було, як трапляється, вимог обов’язкових перемог і таке інше. Для мене веслування – це теплі дитячі спогади. Ми, крім того, що веслували, гралися, ходили в походи. Завжди приємно згадувати ті часи.
Ковель. Чемпіонат України серед юнаків. На перший сходинці - Людмила КУКЛІНОВСЬКА, на передньому плані - Інга МОТОРНА - перший тренер Людмили.
НОВИЙ РІВЕНЬ
- Втім, одного чудового дня ваш перший тренер передав вас наставникам, які вивели вас на міжнародний рівень – Олександру і Ірині Сімоновим…
- Цей перехід відбувся дуже плавно, адже старші групи, якими керували мої майбутні тренери, працювали на цій же базі, що й молодші спортсмени. Тож, коли настав час поступати в училище, я перейшла до Ірини Анатоліївни та Олександра Геннадійовича, а мій перший тренер була на перших порах такою зв’язуючою ланкою між нами.
- Відчули, що перейшли на більш високий рівень?
- Звісно. Адже збільшився обсяг тренувань та їхня кількість: тепер я займалася два рази день, причому кожного дня. Спочатку було доволі складно поєднувати школу і такий графік тренувань, але з часом звикла.
15 червня 2017 року. Дніпро. Молодіжний чемпіонат України. Людмила КУКЛІНОВСЬКА зі своїми тренерами - Іриною і Олександром СІМОНОВИМИ
- Потім ви потрапили в збірну України, і прийшли перші міжнародні успіхи…
- Так. Це відбулося на чемпіонаті Європи серед юніорів, який проходив в Пловдиві, хоча свій перший фінал – на дистанції 500 м програла: стала лише четвертою, хоча розраховувала на перемогу. Тоді, пам’ятаю, не впоралася із сильним вітром. Спочатку засмутилася, але потім зібралася, розізлилася на саму себе і завоювала у підсумку дві медалі: спочатку бронзу на «тисячі», потім – срібло в спринті.
Це мене дещо здивувало, адже це зовсім різні дистанції і готуватися до них треба теж по-різному. Такі результати говорили про те, що підготовка була дуже гарною.
- Наскільки я пам’ятаю, в той день на каналі були просто жахливі погодні умови: сильний вітер, дощ, град…
- Так. Але град розпочався, коли я відганялася – їхала в готель. Мені ще пощастило – коли я стартувала, був просто вітер. А потім на каналі, як розповідали, стало творитися щось неймовірне – шквальний вітер, дощ і град. Не заздрю тим спортсменам, яким прийшлося стартувати в таких умовах.
- Цей чемпіонат став немов трампліном в національну збірну, адже вже в наступному році ви разом з Марією Повх стали четвертою вже на дорослому чемпіонаті світу. Перехід у дорослий спорт вийшов дуже плавним, що не всім вдається…
- Чесно кажучи, я, взагалі не усвідомлювала різниці. Як я розповідала, я завжди ганялася зі більш старшими спортсменами, тож я той перехід не відчула. Тільки ось зараз починаю розуміти, наскільки швидким був цей перехід. З Машею склався класний екіпаж, було гарне спілкування… Не було чогось такого, щоб мені не подобалося в той період.
- Екіпаж відразу склався?
- Ні. В перший раз не дуже вийшло. Але тренери настояли, шо треба ще раз вийти, і човен поїхав. Причому поїхав дуже швидко. Настільки швидко, що ми трохи не завоювали медаль чемпіонату світу – стали четвертими.
- Ви тоді, взагалі, усвідомлювали, що ви знаходитеся на дорослому чемпіонаті світу?
- Чесно кажучи, мені тоді було ганятися просто, адже я не знала з ким ми сперечаємося на водних доріжках, просто виконувала свою роботу. Не дивилася не ліворуч, не праворуч, дивилася тільки в Машу і повторювала рухи за нею. Мені було простіше, адже мені не треба було замислюватися, як йти дистанцію – я просто йшла за своєю напарницею.
В будь-якому разі, це командна робота, яка відпрацьовується на тренуванні – відчуття один одного, злагодженість. Звісно, напарники мають довіряти один одному.
- Підтримку Маші відчували?
- Так, звісно. Думаю, що мені пощастило на цьому етапі кар’єрі опинитися поруч з такою досвідченою спортсменкою. Я просто йшла за нею.
З переходом на такий рівень трохи змінилося моє відношення до веслування. Я стала більш серйозно ставитися до спорту: стала стежити за режимом дня, за харчуванням та стала планувати своє життя.
НАЙГОЛОВНІША ПЕРЕМОГА
- 2019-й рік приніс вам поки що найголовнішу перемогу в кар’єрі – золоту медаль Європейських ігор. Фінал проходив в сильний дощ. Пригадайте його, будь ласка…
- Коли ми виходили на воду, був просто вітер. Вже ближче до старту відчула, що починається сильний дощ. Я була у сонцезахисних очках і через це нічого не бачила навколо, тож вирішила дивитися на Машине весло, щоб, як говорять, потрапити в неї. Якщо б дивилася на лопатки, то вода мені б точно заливалася б за окуляри. Це був той момент, коли розумієш, що гірше бути не може. І в підсумку все склалося достатньо гарно – ми виграли цю гонку. Трохи несподівано для нас, адже дув зустрічний вітер, що на той момент нам для нас неприйнятно.
Можу сказати, що я не боюся ані вітру, ані дощу. Іноді мені навіть здається, що чим гірше погода, тим краще я виступлю.
У тому фіналі в Мінську був настрій просто відпрацювати: максимально добре, максимально сильно і максимально потрапити у гребок. Це все у нас вийшло. Якщо не помиляюсь, тоді був лівий вітер, тобто треба було ще зосередитися, щоб втримати човен.
- Що відчули відразу після фінішу?
- Я була дуже щаслива. Відчула неймовірну радість. За себе, за Машу, за всіх, хто посприяв цій перемозі. Було дуже приємно, що робота всіх цих людей, була втілена в цю золоту медаль. А для мене це була перша доросла міжнародна медаль.
- А трохи пізніше, на церемонії нагородження, пролунав гімн України на честь вашої з Марією перемоги. Це теж дуже особливий момент, чи не так?
- Та-ак. І мені здається, що навіть не так приємно отримувати золоту медаль, наскільки приємно чути гімн своєї країни, стоячи на вищій сходинці п’єдесталу, щоб всі люди бачили, що саме твоя країна сьогодні найсильніша. Взагалі, складно описати словами те, що відчуваєш в ці миттєвості.
- В житті ви, бачу, даєте волю емоціям – часто посміхаєтеся, на воді, навіть на тренуванні, ви сама зосередженість, в очах бачиться незламний характер…
- Так, на суші ми можемо дозволити собі емоції, адже життя наповнене різними подіями, які їх викликають. На воді такого неможна собі дозволити, як би не хотів посміхатися. Ти маєш бути зосередженим на гребку, на дистанції, на своїй роботі. Це раз я так ставлюся до роботи, до виступів, а ще кілька років тому виходила на старт весела, безтурботна. Але то був, можна сказати, дитячий спорт. Зараз виходячи на воду, думаєш, чи все ти зробив правильно, чи правильно підійшов до гонки.
- Але це, гадаю, не тільки налаштованість, це ще й характер, який напевно, ще в дитинстві закладався…
- Так, без характеру тут не обійтися, але мені складно оцінити, якою я була в дитинстві – з боку, як говорять, видніше. Мабуть, були якісь задатки, які потім розвинулися, і я стала тим, ким стала (посміхається).
2020-й
- Розкажіть, яким для вас видався 2020-й рік, який мав бути олімпійським, а став коронавірусним?
- Коли стало відомо, що Олімпійські ігри переносяться, стало дуже сумно. Десь тиждень-два приходила в себе після цієї новини. Ігри лише перенесли, а відчуття було таке, що вони вже ніколи не відбудуться. В душі все обірвалося. Нічого вже не хотілося.
Втім, сумувала я недовго – з часом повернулася на воду, хоча, у зв’язку з карантинними обмеженнями, було доволі складно дістатися до водойми в рідному Миколаєві. Згодом вже почалися збори, хоча було не зовсім ясно, до чого ми готуємося, що нас чекає попереду.
- Тим не менш, спортивний рік завершився на мажорній ноті, знаковою для вас перемогою у складі четвірки на етапі Кубку світу в Сегеді…
- Так, я тоді вперше виступала у складі четвірки збірної України на міжнародному рівні. Дуже рада, що змогла спрацюватися з дівчатами і на своєму другому номері виконала ту роботу, яку мала виконати.
ОЛІМПІЙСЬКІ ІГРИ
- Після цієї перемоги належало повернутися до підготовки і виконати задачу потрапляння в олімпійську збірну…
- Період підготовки був ще достатньо спокійним – працювала, як належить, з повною віддачею. Найскладніше прийшлося вже на Кубку України, де проходив основний відбір на Токіо-2020. Розуміла, що чекають важливі гонки, трохи нервувала у зв’язку з цим, це навіть на сні позначилося. Але я впоралася з цією ситуацією. Перед вирішальною гонкою – фіналом в спринті –сконцентрувалася на виконанні головної задачі – потраплянні в команду, розуміла, що маю відпрацювати ці 200 метрів, як ніколи раніше в житті. У підсумку я перемогла, але після фінішу, ще не знала, чи вистачило часу, який я показала, для потрапляння в команду. Тільки, коли побачила, під яким номером я в списку, заспокоїлася.
І вже згодом розпочалися підготовка, від якої я отримую неймовірне задоволення, адже готуюсь до головного старту свого життя – Олімпійських ігор.
- Хто вболіватиме за вас?
- Звісно ж, це батьки, мій хлопець – вони дивляться всі мої гонки, незважаючи на роботу і інші справи, та підтримують мене. Переживають і бабусі, з дідусями. Дуже відчуваю підтримку моїх подруг по команді, та й всієї збірної в цілому.
- Ваші очікування від Олімпійських ігор…
- Очікування грандіозні. Але лише вода покаже, які медалі ми заслужили.
27 вересня 2020. Сегед. Збірна України з золотими медалями за перемогу в Кубку світу. Так би і в Токіо (зліва направо): Марія ПОВХ, Анастасія ТОДОРОВА, Людмила КУКЛІНОВСЬКА, Марія КІЧАСОВА-СКОРИК
Пресслужба ФКУ