Проєкт «Веслування України» продовжує знайомити свої читачів з українськими героями чемпіонату Європи серед юніорів і молоді. Однією з них стала уродженка Шацька Валерія ТЕРЕТА, яка зараз представляє Львівську області.
В режимі ZOOM-конференції Валерія, яка разом з Оленою ЦИГАНКОВОЮ завоювала дві бронзові нагороди (на дистанціях 200 і 500 м), поділилася із Владом ЄФІМОВИМ емоціями, які викликали такі значущі в кар’єри успіхи. Не обійшли, звісно, й тему війни, а також чемпіонату світу.
- Дуже складно повірити в те, що я змогла це зробити, мені й досі здається, що це сон, - зазначила Валерія на початку бесіди. – В попередньому сезоні, як ви знаєте, у нас з Оленою Циганковою було чотири четвертих місця, три з яких в двійці. Страх знов залишитися без медалей був присутнім і до старту нинішнього Євро, але ми з Оленкою перебороли його і зуміли завоювати медаль. Зараз я дуже щаслива.
ОЛІМПІЙСЬКИЙ ВИД
- Наскільки важко було готуватися лише до однієї гонки, адже в обох видах у вас були прямі фінали?
- Ми не очікували, що у нас відразу буде фінал, і це було дуже відповідально, адже ми не мали праву на помилку. Нам треба було відразу працювати по максимуму, адже ми не знали рівень суперників і свій рівень відносно конкурентів. Ми з Оленкою вирішили піти ва-банк, без ніякого переходу, залишити всі сили на дистанції.
- Це вийшло, як ви гадаєте?
- Вийшло круто! У нас були маленькі труднощі перед змаганнями – не завжди все виходило на тренуваннях. Ми трішки були розгублені. Але в Белграді ми зуміли вийти на гарний хід, і це додало нам впевненості в боротьбі за медалі.
- В цьому році ви працювали на першому номері, на відміну від попереднього…
- Цей варіант був нам запропонований ще після минулорічного чемпіонату Європи, де ми стали четвертими. Але ми побоялися щось змінювати, адже було небагато часу для підготовки. В тому році, нагадаю, ми чотири рази були четвертими, і треба було міняти абсолютно все, щоб завоювати медалі.
Контрольні тренування навесні показали, що ми на вірному шляху. Ми розуміли, що треба виходити з «2.00», щоб боротися за медалі, адже в минулому році на Євро ми показали 2.00,97, і це коштувало нам медалей. Програли мізер – 0,02 секунди. Було дуже образливо.
- Отже, фінальна гонка на дистанції 500 метрів. Перша і остання. Згадайте, як пройшла гонка…
- Взагалі, нічого не пам’ятаю. Лише деякі моменти. Більшою мірою можу розповісти про гонку з того, що я бачила у відеозапису. Пам’ятаю, як ми стартували, потім мені щось крикнув Микола Ярославович (Микола Періг - тренер з резерву збірної України. - "Веслування України"), потім на позначці «200 м» Оленка крикнула «додаємо». І все. Більше нічого. Більше нічого не чула та не відчувала. Молила Бога, щоб дав мені сили доїхати до фінішу. І ми зробили це…
- Зрозуміли, на якому місці фінішували?
- Ні. Ми розуміли тільки те, що перед нами лише два човни. Але решту екіпажів не бачили. Була навіть думка: «Невже ми відстали від всіх?!». Не могла ніяк усвідомити, що ми в «призах». Емоцій не було жодних, тому що мені здавалося, що це мені все сниться.
Коли стояла на п’єдесталі, повною мірою не змогла відчути всі емоції, адже мені було погано – ніяк не могла відійти від гонки.
- Коли повною мірою відчули?
- Мабуть, лише тоді, коли приїхала в Україну. Тоді я вже відчула, що повертаюся додому бронзовою медалісткою чемпіонату Європи.
СПРИНТ
- Наскільки принципово було стати призерками в спринті?
- Медаль в спринті це для нас, взагалі-то, якісь шок. Щось неймовірне. Не розумію, як ми це зробили. Ми вирішили, що працюємо для себе, викладаємося наповну, а на фініші вже побачимо, як буде. Так і вийшло. Після фінішу нам говорять, що ми треті, а ми не віримо в це. Ми, чесно кажучи, не розраховували, що завоюємо медалі на цій дистанції.
- Хто першим привітав вас?
- Звісно, тренери. Було дуже приємно чути від них, що ми, дійсно, заслужили медалі чемпіонату Європи. А привітань в інстаграмі було настільки багато, що додаток навіть почав зависати. Дуже дякую всім, хто підтримував мене, особливо, моїй родині.
Мені мама перед чемпіонатом казала, щоб без медалі не приїжджала, а то додому не пустить (сміється). Взяла аж дві медалі, тож маю повне право повернутися додому. В Шацьк, де мешкає моя родина.
ПІДГОТОВКА ПІД ЧАС ВІЙНИ
- В цьому році, через війну, вся підготовка пройшла за межами України…
- Коли почалася війна, ми знаходилися на зборі в Туреччині. Дуже важко було в перші дні війни, адже боялися прокинутися і більше не почути голоси рідних. Ми були в дуже пригніченому стані. Ми не могли сконцентруватися на тренуваннях, адже постійно думали про своїх близьких. Але згодом мені мама сказала, що рада, що хоча б одна дитина знаходиться в безпеці. Тоді я зрозуміла: маю робити все, що від мене залежить в своїй професії, адже єдине, що я можу зробити на своєму місці, це прославити Україну на міжнародних змаганнях.
- Відправляючись в Белград, як себе відчували?
- Думала, що в мене буде присутній страх, хвилюванням, але приїхала до місця подій з дуже дивним настроєм. Я була дуже задоволена, що знаходжуся в Белграді, мені дуже подобалася обстановка, неймовірно кортіло вже вийти на старт, змагатися із суперницями, показувати себе. Тому було дуже важливо дотримати весь цей настрій до останнього дня змагань, коли у нас були фінали. І нам це вдалося зробити.
МІЙ ШЛЯХ У ВЕСЛУВАННІ
- Згадайте, будь-ласка, як ви розпочали займатися веслуванням?
- Як я вже казала, я родом із Шацька – місцевості, яка славиться своїми озерами. Все своє дитинство я проводила на озері Чорному – з ранку до ночі. Ми веселилися, купалися, засмагали. Але за всі тринадцять років я не бачила таке чудове явище, як веслування. Мабуть, Бог мене беріг (сміється). Але одного дня моя найкраща на той момент подруга запросила мене на веслування. І перші три роки я веслувала на байдарці, яку поєднувала з каное (сміється). Але в якійсь момент заборонили виступати в двох видах, прийшлося обирати. Я обрала байдарку, але тренер наполіг на каное. І я не шкодую про такий вибір.
- Наскільки складно було адаптуватися до каное?
- Спочатку мені все дуже складно давалося, але тренувальний час, який я витратила, роботу, яку я зробила, не були марними. Шлях до міжнародного п’єдесталу був досить таки довгим, і все я була винагороджена за свій труд.
- Що мотивувало у складні моменти?
- Мотивувало те, що мною пишаються рідні, коли я чогось досягаю, і я хочу відчувати якомога більше таких емоцій. Зараз ще мотивує те, що відбувається в країні. Ми, спортсмени, маємо на своєму фронті довести всьому світу, що ми сильна країна.
- Хто входить до вашої групи підтримки?
- Рідні, близькі, тренери, наша команда, взагалі. До речі, дуже чудовий колектив у нас склався у нас в жіночому каное. Ми разом провели тривалий час підготовки, тож переживаємо за дівчат. І перше, що ми запитали після того, як ми зійшли на берег після фіналу, якими стали дівчата-юніорки, адже їхній заїзд був прямо перед нашим. Дуже раділи за них, дуже приємно, що жіноче українське каное на європейському п’єдесталі.
- Тепер треба підтверджувати свій клас на чемпіонаті світу?
- На чемпіонаті світу буде вдвічі складніше, ніж на чемпіонаті Європі, це факт, тож нам потрібно якомога краще працювати, щоб довести всім, що ми конкурентоспроможні і на світовому рівні і заслуговуємо на медалі. Маємо підтверджувати свій статус бронзових призерок чемпіонату Європи.
Інтерв'ю Валерії ТЕРЕТИ проєкту "Веслування України". Відеоверсія
Влад ЄФІМОВ, проєкт «Веслування України»