Продовжуємо серію портретних матеріалів, присвячених веслувальникам олімпійської збірної України. До вашої уваги інтерв’ю з луцькою байдарочницею Марією ПОВХ, яка в цьому році стала бронзовою призеркою чемпіонату Європи на дистанції 500 м.
ОЛІМПІЙСЬКА ПІДГОТОВКА
- Маріє, давайте розпочнемо з олімпійської підготовки…
- Заключний збір пройшов з гарними емоціями. Наші тренери зробили все можливе, щоб ми добре підвелися до Олімпійських ігор. Вже в Токіо ми буде певний час для акліматизації, для шліфування деяких моментів.
- Звернув увагу, що на заключному етапі чимала увага приділялася фізичній підготовці, напевно, як ніколи в кар’єрі...
- Зимову підготовку я проходила зі своїм особистим тренером Романом Повхом, і, дійсно, у ній велика увага приділялася фізичній підготовці, зокрема чимало працювали зі штангою. Ми гарно відпрацювали зимні збори, і ця підготовка дала великі плюси. Навесні і в період літньої підготовки працювали вже зі старшим тренером збірної України Олексієм Семикіним. Вважаю, що вся робота була зроблена правильно, а вже дистанція покаже рівень підготовки.
- Що скажете про роботу в четвірці, якій ще менше року?
- Мені подобається, що всі дівчата налаштовані на гарну роботу. Як ви знаєте, ця четвірка в минулому році виграла Кубку світу в Сегеді, але на чемпіонаті Європи була шостою, тож є до чого прагнути, над чим працювати. Відзначу, що всі дівчатка з мужнім характером. Я працюю на четвертому номері і мені дуже важливо правильно зробити те, що я вмію. Рада, що можу на ньому працювати, хоча думала, що він для мене недосяжний і безперечно й надалі відпрацьовуватиму по максимум на цій позиції.
ПОЧАТОК
- А тепер, Маріє, розкажіть, як у вашому житті з’явилося веслування?
- Це відбулося досить несподівано. Гуляли собі з дівчатками, гуляли та й потрапили на річку, а точніше, у веслувальну школу. Так вирішила зайнятися веслуванням, хоча в той час займалася музикою – грала на скрипці. Через рік занять веслування тренер збагнув, що з мене може щось вийти. Вибір, скажу я вам, був у мене дуже непростий, адже в планах було музичне училище. Але веслування все ж таки переважило.
- За рахунок чого?
- Можливо, азарт, а можливо й те, що перші мої змагання стали переможними. Віру в себе дав мене мій перший тренер – Тарас Юхимович Шевченко. Ці складові і дали поштовх до того, щоб йти далі у веслуванні.
- Можете згадати ті перші, знакові для вас, змагання?
- Це були змагання пам’яті Галини Зуб, які проводилися у місті Шацьку. Перемогла я і на других своїх змаганнях – «Пам'ять» у 2002 році, які проводилися у Києві. Мені дуже сподобалося перемагати. Можна сказати, що веслування мене зачарувало.
- Мабуть, перемогами?
- Так. Є в спорті, як ви знаєте, й поразки, але, в будь-якому разі, спортсмену неможна ніколи здаватися.
Марія ПОВХ із своїм першим тренером Тарасом ШЕВЧЕНКОМ
ОЛІМПІЙСЬКА МРІЯ
- Згадайте свої перші міжнародні завоювання?
- В 2007-му році я завоювала дві бронзові нагороди на чемпіонаті світу серед юніорів – на дистанціях 500 та 1000 м. Тоді дівчатка в юніорській збірній тренувалися під керівництвом Сергія Жиляєва. Вже в попередніх заїздах ми побачили, що можемо боротися за медалі. Коли ставала на старт, особливо на «тисячі», я чула тільки голос Сергія Леонтійовича, який їхав на велосипеді уздовж дистанції і кричав: «Машо! Машо! Машо!». Попереду бачила тільки такий собі тунель і більше нічого. Коли фінішувала третьою у фіналі, були дуже класні емоції. Потім стала третьою і на 500-метровці. Ці нагороди радують мене й досі.
- Як відчували себе на своєму першому міжнародному п’єдесталі?
- Відчувала велику радість та гордість від того, що на мою честь підіймався прапор України. Це були неймовірні відчуття. Таке легке тремтіння. Я, мабуть, й досі його пам’ятаю.
- Вже в юніорському віці ви бачили успіхи українських байдарочниць на Олімпійських іграх: в 2004-му – «четвірка» завоювала бронзові медалі, в 2008-му – Інна Осипенко-Радомська стала чемпіонкою – та, мабуть, вже мріяли про Олімпіаду…
- В 2004-му я була ще маленькою дівчинкою та не дуже усвідомлювала, що таке Олімпіада, хоча, звісно, раділи за дівчат, які були бронзовими медалістами. Перемога Інни Осипенко-Радомської в 2008році залишила в пам’яті дуже яскраві спогади. Коли ми дізналися про цей успіх, ми з дівчатками просто закричали від радощів, немов це ми перемогли, чи дуже близькі нам люди. Відтоді Олімпіада стала для мене мрією: дуже хотілося потрапити на Ігри та піднятися на п’єдестал. І вже 2009 році під керівництвом Сергія Дубініна я завоювала срібну медаль на молодіжному чемпіонаті Європи у двійці з Ольгою Дубініною.
- Втім, олімпійська чемпіонка гарний приклад для будь-якого спортсмена…
- Так, згодна. І, коли вона нас, перспективних байдарочниць, в 2012-му взяла під свою опіку, навчальний процес пішов набагато швидше. Інна багато чому нас навчила, перед усім наполегливо працювати, повністю віддаватися своїй справі. «Без повної самовіддачи результату не буде», - таким був принцип роботи. Вона нам багато чого дала, і я дуже вдячна їй за це – за ці уроки, за цей досвід, за те, що показала, як треба йти до олімпійських висот.
- Мабуть, тоді і був закладений фундамент майбутніх успіхів української жіночої байдарки, і чемпіонат світу-2019 став яскравим тому підтвердженням: три фінали в олімпійських видах, зокрема прорив в спринті Марії Кічасової-Скорик, чого не було з 2012-го року, коли та ж Осипенко стала призеркою Олімпіади…
- Відродження, можна так сказати, розпочалося в 2015-му році, коли була завойована срібна медаль чемпіонату Європи. Це дало відмінний імпульс дівчатам.
З 2016-го ми постійно у фіналах на великих змаганнях – і в «двійці», і в «четвірці». Звісно, хочеться вже медалей світового рівня.
Четверте місце на Олімпійських іграх - вважаю, гарний результат, хоча, шкода, що нам трішки не вистачило до п’єдесталу – лише 0,3 секунди… Цей слід залишиться у моєму серці надовго, але потрібно рухатися далі.
В 2017-му на чемпіонаті Європи ми завоювали бронзову медаль у «четвірці» тим же складом, що виграли «срібло» на Євро-2015 – Марія Кічасова-Скорик, Марія Повх, Анастасія Тодорова, Інна Грищун.
І в 2019-му, у нас знову є олімпійські ліцензії в Токіо. Маша класно виступила у спринті. Бачила, як вона серйозно налаштувалася на гонку, і було видно, що вона фінал так просто не віддасть. Так і вийшло. Їй трішки не вистачило, щоб потрапити на п’єдестал. Неймовірний результат, як на мене. На мою думку, жіноча команда поступово рухається до олімпійської мрії, до п’єдесталу.
- Чи був у вашій кар’єрі переломний момент, після якого ви повірили, що можете досягати міжнародних успіхів?
- Після медалі, яку ми завоювали з Ольгою Дубініною в 2009-му на молодіжному чемпіонаті Європи, упродовж шести років у мене не було жодної нагороди на міжнародних змаганнях. Складно було себе мотивувати.
В 2012-му році, зібравши перспективних дівчат, Інна Осипенко дала нам ту саму мотивацію, віру в себе. Мабуть, тоді я і зрозуміла, що медалі – це реально. Чесно кажучи, я дуже люблю працювати. А найкращою нагородою за важку працю є медаль міжнародних змагань. Коли отримую нагороди, завжди згадую свою команду, тих людей, які в мене вірять та підтримують.
Звісно, хочу подякувати тренерам, які мене виховали – Ользі Мухаметаліній, Тарасу Шевченку, а також тренерам, які займаються моєю підготовкою зараз – Андрію Шевчуку і Роману Повху.
ЄВРОПЕЙСЬКІ ІГРИ
- Прийшов час згадати Європейські ігри, а саме фінал на дистанції 200 м. Які думки були на старті, чи доводилося, взагалі, раніше стартувати та добиватися результату в таких складних погодних умовах? Можливо, це ваша погода?
- На рахунок погоди ми ніколи з Людою не переживаємо, у нас немає поняття «наша погода», ми можемо добиватися результату в будь-яких умовах, в незалежності від вітру та інших чинників. Коли вийшли на розминку перед фіналом, були думки, що змагання відмінять. Але коли стартер сказав: «Дві хвилини до старту», зрозуміла, що гонки відбудуться. Крім дощу, був ще і сильний вітер. Тож наша задача була - не збитися, а особисто моя задача як першого номера – гарно провести цю гонку. Перед стартом наш тренер Олексій Семикін сказав, що проти такого вітру треба йти, як говорять у веслуванні, «п’ятисоточним» ходом та «сильно не лізти в темп».
Я відчула перший гребок. Незважаючи на те, що вітер нас зносив, ми зробили старт гарно. Лише по дистанції ми трішечки збилися. Коли перетнули фінішну лінію, я подивилася по сторонах, та тут же почула слова Люди, які тільки підтвердили те, що я побачила: «Ми виграли!». Це був шок! Ми кричали на весь канал – нас, як потім розповідали, було чутно дуже далеко (сміється). І тут же нас показали на табло. Це були незабутні, неймовірні емоції, які нас просто накрили з головою.
Коли ми чекали нагородження, мені не вірилося, що ми це зробили. Я дякувала Богу за цей момент, з ці прекрасні відчуття. В такі миті завжди згадуєш, як проходила підготовка, як ти йшов до цієї мети. Емоції переповнювали, серце билося, немов на дистанції – готово було вискочити із грудей. Це дуже класно.
Цікаво, що перед поїздкою на Європейські ігри, мій чоловік Роман Повх мені сказав: «Зробиш селфі на п’єдесталі з правого боку». Мабуть, щось знав (сміється). І ось ми вже з медалями, і Люда передає телефон німкені Тіні Дітце, і та робить те саме селфі, про яке говорив Рома. Я йому тут же відіслала. Його, звісно, теж переповнювали емоції (посміхається).
- В спринті напевно складно побачити, який ти фінішував, адже швидкості дуже високі, чи не так?
- Так. В спринті ти завжди після фінішу чекаєш офіційної інформації. Це може бути дуже довго, як, наприклад, після фініші спринтерського фіналу за участю Маші Кічасової на чемпіонаті світу. Там все вирішували буквально сантиметри (2-е та 5-е місця розділили 0,13 секунди. – пресслужба). В спринті ніколи дивитися по сторонах, хоча я і на п’ятисотці зосереджена тільки на дистанції: є старт, є фініш. Ціль: якнайшвидше, якнайкраще довеслувати до фінішу.
САМОВДОСКОНАЛЕННЯ
- Питання в продовження теми. За рахунок чого можна вдосконалюватися, за рахунок чого вдосконалюєтеся ви самі?
- Перш за все, вчитися треба кожного дня. Вчитися, в тому числі і на своїх помилках, завдяки цьому ми і рухаємося вперед. Треба вдосконалюватися у всіх напрямках – в психології, у фізичній готовності, в технічних навичках.
А головне – повинна бути велика ціль, заради якої ви зможете подолати всі перешкоди. На шляху до великої мрії є й малесенькі мрії, досягаючи яких, ви рухаєтеся до головної цілі.
У нас в команді всі дівчатка налаштовані, цілеспрямовані та важко працюють заради великих перемог. Це вже називається конкуренцією. І це також двигун прогресу. Так ми мотивуємо один одного.
- Ваша велика мотивація, ваша велика ціль. Що це для вас?
- Звичайно, олімпійська медаль. Хочеться завоювати цю нагороду разом зі своєю командою. Це що стосується спорту. Що стосується звичайного життя, хочеться бути гарною дружиною для свого чоловіка, гарною мамою для своєї дитини. Тож не можу сказати, що маю на життя великі цілі. Кожного дня дякую Богу за життя, яке він мені дає. Кожного дня, прокидаючись, бачу сонечко: «Я живу! Це класно!». Дуже здорово, що ти можеш займатися своєю улюбленою справою, можеш обійняти свого коханого чоловіка, обійняти своїх рідних. Карантин, наприклад, дав змогу нарешті побачити своїх рідних – в травні ми минулого року побували на дні народженні Роминої мами, на який ми ніколи не потрапляли через змагання, чи збори. Ми побачити всю нашу велику родину, ми змогли насолодитися тими моментами, які ми постійно відкладаємо. Це велике щастя.
А що стосується Олімпійських ігор-2020, це наш великий шанс не підвести один одного і здійснити нашу велику мрію.
ОЛІМПІЙСЬКІ ІГРИ-2020
- Ми дуже раділи вашим міжнародним успіхам в одиночці на дистанції 500 м, особливо на чемпіонаті Європи, де у нас не було нагород десять років. Саме в цьому виді ви стартуєте і на Олімпійських іграх. Наскільки для вас були очікувані такі класні гонки, де змогли скласти конкуренцію таким топ-веслувальницям як данка Емма Йоргенсен і угорка Данута Козак?
- По-перше, дуже рада, що мене з’явилася така можливість – виступати в одиночці, адже раніше я більшою мірою виступала в двійці та четвірці. Я дуже рада, що в мене є ці медалі (срібло на етапі Кубку світу в Сегеді і бронза чемпіонату Європи. – пресслужба), дуже вдячна своїм тренерам, які допомогли вийти на такий рівень. Звичайно, коли виходила на старт фіналів, не було думок, що я маю завоювати медалі, але була налаштованість відпрацювати по максимуму, що мало принести результат. І я таки досягла цих медалей.
- Наскільки ці гонки додали вам впевненості, загартували вас?
- Мені закаляють не ці медалі. Так, маю особистий характер, і дуже рада, що він в мене саме такий. Але ці медалі – вже історія. На Олімпійські ігри я налаштовуюся зовсім по-іншому. Попереду – новий напрямок, нові можливості, нові мрії, і я буду з гарним настроєм, з вірою йти тільки вперед.
- Чи виділяєте для себе когось із суперників в одиночці?
- На Олімпійських іграх бувають різні моменти. Буває, що й чемпіони світу не потрапляють у трійку призерів. Хто буде серед суперників, складно сказати. Олімпіада – це як красиво оформлений подарунок – ти не знаєш, що знаходиться всередині. Тож чого очікувати від Олімпійських ігор ти не знаєш. Ніколи. Адже це найвищий спортивний рівень, який тільки може бути.
- Який секрет успіху на Олімпійських іграх?
- Мій секрет успіху – робити ту роботу, яку вмієш робити, ставати на старт, не лякаючись суперників, адже вони такі ж люди, як і ти, та віддаватися наповну. А там вже фініш покаже.
Я ніколи не планую результат наперед. Ви самі все дізнаєтеся і побачите. Ще залишилося трохи часу до старту. В Токіо своя атмосфера, на підготовчому зборі. Але налаштованість максимальна.
- Ваші колеги по олімпійській збірній говорять, що дуже важливо викластися по максимуму, щоб не було до себе претензій в цьому відношенні…
- Так, згодна з ними. Маємо відпрацьовувати по максимуму, маємо вірити в свій успіх і з любов’ю і характером ставати на старт.
6 червня 2021. Познань. Марія ПОВХ з бронзовою нагородою чемпіонату Європи (К1-500)
Пресслужба ФКУ