Як повідомляли, 16 січня 75-річний ювілей відзначив дворазовий олімпійський чемпіон Олександр ШАПАРЕНКО. До вашої уваги інтерв’ю з уславленим спортсменом, в якому використані бесіди з ювіляром, оприлюднені в різні роки «Урядовому курєрі» та сайті «Данкор онлайн».
ЯК ВСЕ ПОЧИНАЛОСЯ
- Олександре Максимовичу, в кожен свій приїзд до Сум ви неодмінно навідуєтеся на береги Псла, який колись дав вам путівку у велике спортивне життя. Що означає для вас ця річка?
- Для мене це найкраща і найрідніша річка, хоч я бачив багато країв і країн. Вона навіює спомини, здебільшого ностальгійні. Чи думав я тоді, вперше сівши у байдарку, що обираю свою спортивну долю? Звичайно, ні.
Нині, проходячи берегами Псла, подумки порівнюю їх із тодішніми. Важка це справа — повертатися в минуле, вдруге переживати те, що ніколи не повернеться.
Не шкодую ні за чим, а тільки впевнився: щось таки є містичне в тому, що я, Водолій за гороскопом, пов’язав свою долю саме з водою. Були моменти, коли життя могло круто змінитися, але цього не сталося. Тож вода для мене — це життя в усіх його сенсах і значеннях.
А вперше сів у байдарку наприкінці червня 1959-го — якраз удома на грядці дозрівали перші огірки. Тато і мама відпустили до річки разом з іншими хлопцями, бо дуже мені хотілося записатися у секцію з веслування, яка тоді відкрилася.
Пам’ятаю, що всі мої однолітки, сівши в байдарку, відразу ж перекинулися, бо цей човен надзвичайно хиткий, а я не тільки втримав рівновагу, а й пройшов кілька кілометрів.
На той момент нашої гребний базі був лише рік, так що ми практично були першопрохідцями. Так і вийшло: прийшов купатися, а став олімпійським чемпіоном. Думаю, це було закономірно: я річку, воду дуже люблю, я Водолій по гороскопу. Пам'ятаю, коли нас прийняли, був окрилений. На першому занятті тренер показував, як правильно сідати в байдарку. З чотирьох друзів не перекинувся тільки я. Це був добрий знак. Коли повертався додому після першого дня, був просто щасливий.
- Коли прийшли перші успіхи?
- Потрібен був час і багато праці. Перший успіх - коли виграв чемпіонат України серед юнаків. Це було в Хмельницькому в 64-м. У наступному році я був уже чемпіоном Європи серед юніорів. А через рік в Берліні мені вручили золоту медаль чемпіона світу.
СКЛАДОВІ УСПІХУ
- Як вважаєте, що стало основою ваших успіхів на водних доріжках?
- Не один раз запитував себе: чому перемагав саме я? Нині впевнений: то була нагорода за старанність, дисциплінованість, максимальну віддачу на тренуваннях. Адже за весь час не пропустив жодного заняття.
Я не обмежувався веслуванням: бігав кроси в лісі, взимку ставав на лижі, самостійно виконував комплекс гімнастичних вправ. За день долав 20-30 кілометрів на веслах, але уникав форсажу. Це дало змогу психологічно і фізично грамотно готуватися до відповідальних офіційних стартів.
Звісно, була й частина моїх особистих задатків — зріст, міцні руки. До речі, фізичну силу успадкував від мами Катерини Савеліївни, яка викручувала випрану білизну так, що після неї жодна пральна машина не могла витиснути бодай краплину. Тато Максим Калинович постійно казав: не підведи, синку, ніде і ні в чому, хай про тебе і наш рід кажуть тільки добре.
- Кажуть, у Вас був якийсь особливий стиль?
- Ну, це пов'язано перш за все зі специфікою будови тіла. Все гребли в нахилі, а я рівно. Намагалися перевчити, але навіщо? Гріб, як умів, як було зручно. Після того як став олімпійським чемпіоном, все стали копіювати мій стиль - випростались. Ну і, можливо, щось дав наш Псел.
- Чи була якась чемпіонська дієта?
- Я дуже люблю морквяний сік. Від нього підвищується гемоглобін, так що у мене в команді був найбільший його рівень. У той час не було соковижималок, так що бідна мама щоранку на тертці робила стакан соку. Ну, це жарт, звичайно, але без морквини я тоді не уявляв собі жодного дня. Пам'ятаю, тодішній секретар райкому повіз мене в колгосп, де мені видали три мішки моркви. Що це була за морква - наша сумська!
А взагалі я їв усе, що мені хотілося. Ніколи у мене не було зайвої ваги - все зганялося на тренуваннях. Пам'ятаю, в Мюнхені в мене була вага 93 кг при зрості 189 см. За три старти на кілометровій дистанції втратив 6 кг. Хоча як вони пішли, було незрозуміло. Це була, скоріше, психологія.
ТРИ ОЛІМПІАДИ
- Ви ставали олімпійським чемпіоном і в одиночці, і в двійці. Де було легше?
- Господь Бог дав такі миті в житті, які мало у кого повторюються. Тому я щасливий, що стояв на п'єдесталі, стояв як сумчанин, як робітник заводу ім. Фрунзе
Простіше виступати, звичайно, в команді. Складніше одному. Ти відповідаєш сам за себе. Тут накладаються і психологічні труднощі, коли потрібно зібратися на старт і зробити все, на що здатний. «Срібло» в Мехіко, на першій моїй Олімпіаді (якраз в одиночці), підстьобнуло мене готуватися ще чотири роки до наступної. Хотілося довести всім і собі перш за все, що я ще можу. Тоді, стоячи на другій сходинці п'єдесталу, я дав собі клятву зробити все, щоб в наступний раз виграти. Тим більше тоді, в Мюнхені, це було більше не спортивне, а ідеологічне протистояння. Потрібно було доводити, що наша система краща. Це було незвичайне відчуття - мить щастя, не забувається в життя.
5 вересня 1972 року. Золоту олімпійську медаль в Мюнхені Олександр ШАПАРЕНКО буквально вирвав з рук свого основного суперника шведа Рольфа Петерсон (на знімку вигнутий), випередивши його на 0,29 секунди. Фото з архива Олександра ШАПАРЕНКА
- Яка з нагород для вас найдорожча і чому?
- Золота олімпійська медаль у Мюнхені 1972 року, коли переміг на дистанції 1000 метрів. Основного суперника шведа Рольфа Петерссона випередив тільки на 0,29 секунди! Лише фотофініш виявив мою мінімальну перевагу. Однак золота медаль одна.
Швед настільки виклався на дистанції, що після фінішу не міг самостійно вибратися з човна. Його підняли і під руки вели до п’єдесталу, вколовши знеболювальне. Збереглися знімки, де ми стоїмо разом, і Рольф, напівзігнутий, з останніх сил тримається на срібній сходинці.
Після того заїзду Петерссон жодного разу не сідав у байдарку і не брав весло в руки — отаке спустошення. Через багато років ми зустрічалися у Швеції, я поцікавився, як склалася його спортивна кар’єра, а він сказав просто і коротко: то була остання гонка.
А дорога мені та медаль ще й тому, що 1968-го в Мехіко міг стати чемпіоном в одиночці на 1000 метрів, якби не підступність угорського спортсмена. Той «сів» на мою хвилю і перед фінішем за допомогою спурту на якісь соті секунди обійшов мене. За такі порушення знімають зі змагань, однак тоді Угорщина належала до країн соціалістичного табору, і нам порекомендували не подавати апеляцію.
- Після Олімпіади в Мюнхені всі переможці й призери одержали державні нагороди. Окрім вас і Фаїни Мельник — видатної метальниці диска. Чому?
- Про Фаїну нічого сказати не можу, а ось мені не пробачили необережних слів в інтерв’ю одній із закордонних газет. На запитання «Кому я присвятив свою перемогу?» чесно відповів, що рідній донечці, якій виповнився рік. А треба було: «всіма шановному генеральному секретареві ЦК КПРС і рідній партії».
Про це дізнався пізніше, коли один із моїх добрих знайомих розповів, що ті слова помітили «нагорі» і моє прізвище викреслили із нагородного списку.
- Наскільки відрізняються нагороди за успішний виступ спортсменів в той час і зараз?
- У той час було дуже скромно. За олімпійське «золото» була премія - 1700 рублів, потім вона підросла до 2500. Я вважаю: зараз спортсменам-професіоналам приділяють більшу увагу. І по навчально-тренувальних зборів, і по тому, як відзначити за видатні результати. І потім, зараз легше потрапити на Олімпійські ігри. Раніше було дуже складно, тому що країна велика - претендентів багато. Зараз проявити себе набагато легше.
- У Вас є два ордена «За заслуги», які вручали на ювілеї першої участі українських спортсменів в Іграх. Чи не прикро, що спортсменів згадують тільки на свята?
- Якщо говорити про ту мети, яка у мене була, - піднятися на подіум і домогтися визнання від спортсменів інших країн, то я її виконав. Це для мене головне. Господь Бог дав такі миті в житті, які мало у кого повторюються. Тому я щасливий, що стояв на п'єдесталі, стояв як сумчанин, як робочий Заводу ім. Фрунзе. А ордена - це не головне...
- Була у Вашій кар'єрі і третя Олімпіада. Що скажете про неї?
- П'яте місце. Що ж, пора було давати дорогу молодим. Могла бути і четверта, Московська, в командній човні, але керівництво вирішило по-своєму. Тоді я задумався про завершення кар'єри. Складно було приймати таке рішення, але потрібно. Це був переломний момент. Я провів у збірній Радянського Союзу 16 років. Кожен день о 5.45 підйом, о 22.00 відбій. Це тренувальний процес - в якійсь мірі аскетизм, насильство над собою.
ПІСЛЯ КАР’ЄРИ
- У вашому житті є іспанська сторінка.
- Так, на початку 1990-х я залишився без роботи, а на руках — двоє дітей. Жили тільки на зарплату дружини. Думав уже влаштовуватися сторожем на ринку. Але допоміг випадок. На запрошення іспанської сторони у складі офіційної делегації полетів до Мадрида. А там дізналися, що я безробітний, і запропонували посаду головного тренера збірної Іспанії з веслування. Відмовився, оскільки не хотів знову відриватися від сім’ї, а попросив іншу роботу. Була вакансія керівника спортивної школи в містечку Рибадеселля. Погодився. Спершу полетіли туди разом із сином, а згодом приїхали дружина і донька.
За майже півтора іспанських десятиліття вивів школу з аутсайдерів на шосте місце із більш як 130. Активно виступав у різних змаганнях, які проводили у країні. До речі, разом із дітьми.
Цікаво, що один з інтернаціональних чемпіонатів на приз іспанського короля ми виграли вдвох із Максимом: я — серед ветеранів, а він — серед юніорів на 20-кілометровій доріжці. А через кілька років відзначилася донька Олена — вона стала переможцем на 15-кілометровій дистанції для жінок. У моїй київській квартирі на почесному місці стоїть статуетка «За високу траєкторію у спорті», яку привіз за перемогу в тих змаганнях.
До слова, в Іспанії спорту надають величезної уваги. Мене спершу вражало те, що в кожному маленькому містечку чи навіть селі неодмінно є стадіон, плавальний басейн, спортивний зал — одне слово, все, що потрібно для занять фізкультурою. Фінансують таку базу не за залишковим принципом, а як належить.
- Ви майже все розповіли про свою сім’ю, яка створилася сорок п’ять років тому в Сумах (інтерв’ю датується 2016-м роком. – пресслужба). Сумчани-ветерани і досі пам’ятають весілля олімпійського чемпіона, як ваші друзі по команді веслувальників перед загсом вишикували живий коридор з десятків весел. Подібного видовища тоді ніхто не бачив — навіть ті, хто вас розписував, виходили дивитися на такий орнамент.
- Що правда, то правда. А гостей було майже 250. Весілля тривало кілька днів. Добре пам’ятаю їдальню заводу імені Фрунзе, яку орендували, вітання з усіх куточків СРСР від спортсменів, друзів. І, звичайно ж, малюнок з весел, який нам організували.
Нині ми з Аллою на пенсії. Дружина, що цікаво, тривалий час працювала хіміком-ботаніком, досліджувала водорості як можливі продукти харчування в космосі. Тоді це була закрита тема.
ВЕСЛУВАННЯ – МОЄ ЖИТТЯ
- Певний час ви тренували збірну України. Як оцінюєте нинішній стан справ у цьому виді спорту й чому наша країна втратила ті позиції, які колись мала?
- Веслування — дуже дорогий і трудомісткий вид спорту. Я бачив байдарки, ціна яких обраховується сумою з багатьма нулями в доларах. Додайте весла, інше спорядження, саму водну базу. Не кажу вже про ту одержимість, з якою спортсмени повинні щодня тренуватися.
Одне слово, це комплекс фінансових, організаційних і моральних чинників. Їх треба об’єднати в одне ціле і працювати.
- У Сумах тривалий час витає ідея про створення веслувальної школи, яку ви могли б очолити і повернути Слобожанському краю колишню спортивну славу. Чи можливо це?
- З мого боку — цілком. Із великим задоволенням працював би з юними байдарочниками. Нині це питання на контролі обласної та міської влади, яка зацікавлена у створенні такої школи. Вірю, що незабаром швидка течія Псла прийме перших веслувальників, як прийняла колись мене.
- Які ваші мрії й побажання вболівальникам, які прочитають цю статтю?
- Щоб в Україні якомога швидше настав мир, бо наш народ вартий щасливого і заможного життя.
2 червня 2012 року. Дніпро. Олександр ШАПАРЕНКО вручає золоту медаль чемпіонату України Юрію ЧЕБАНУ, немов передаючи йому естафету олімпійських перемог - на Іграх 2012 і 2016 років Юрій завоював дві золоті медалі, повторивши, таким чином, успіх легендарного веслувальника
Пресслужба ФКУ
за матеріалами dancor.sumy.ua (2013), ukurier.gov.ua (2016)