Як ви знаєте, 2 січня свій 60-річний ювілей відзначив срібний призер Олімпійських ігор, володар 7-ми медалей чемпіонату світу Сергій КІРСАНОВ. До вашої уваги давнє, але, тим не менш, дуже цікаве інтерв’ю Сергія Федоровича онлайн-газеті «Вгору», в якій він розповідає про свою спортивну кар’єру, сім’ю, роботу, одним словом, про життя (На фото: Сергій КІРСАНОВ - на 2-му номері - у складі олімпійської четвірки, яка стала срібним призером Ігор-1988 - з Олександром МОТУЗЕНКОМ, Ігорем НАГАЄВИМ, Віктором Денісовим).
ПОЧАТОК
- Сергію Федоровичу, розкажіть, як ви потрапили у веслування?
– Випадково. Я народився у Севастополі на Інкермані. У нас була галявина, де грали з хлопцями у футбол. Там – турнік, на якому показували один одному, хто на що здатний. А сусід почав мене підколювати, що ти, мовляв, у 14 років такий кволий, дохлий. Он бачиш, які здорові хлопці у Севастопольській бухті займаються веслуванням. Сходив би... Пішов. Подивився на мене тренер і сказав, що їм такі непотрібні. Тоді я підійшов до іншого тренера і почав займатися на каное, хоча мені сподобалася байдарка.
Минуло десь півроку. І ось одного дня ремонтую весло. Раніше вони були дерев'яні. Його треба було шкурити, лачити, шпаклювати, підклеювати. Працюю, а поряд стояв тренер з байдарки Володимир Сергійович Саблін, який не взяв мене до секції. Стояв, дивився, як я працюю, і раптом каже: «Мені подобається, як працюєш». Я не забарився з відповіддю: «Якщо подобаюсь, візьміть на байдарку». На мить Саблін замислився і каже: «Піди запитай до свого тренера Єжова». Так я потрапив в байдарку. Це було в холодну осінь. Сів я вперше в суденце і не перекинувся.
- А результати?
- Через рік, після напружених тренувань, на першості України серед юнаків посів четверте місце в одиночці. Це було навесні. А вже у липні на першості України посів перше місце в одиночці на дистанції 1000 метрів і заїхав третім на 500 метрів. Це був успіх, адже я змагався не лише з найсильнішими в республіці, а й з провідними веслувальниками Радянського Союзу.
ЗБІРНА І СЕРЦЕ
- Шлях лежав до збірної?
- У 1979 року потрапив до збірної СРСР, але мене відрахували.
- Чому?
- Справа в тому, що мене все життя переслідувала аритмія. Потім таке було неодноразово: потрапляю до збірної, а потім мене «виганяють». За результатами добре, а щодо здоров'я проблеми. І ніхто не міг зрозуміти, звідки у мене з'являється аритмія.
- Це траплялося на змаганнях?
- Не тільки. В будь-який час. Саблін взяв мене «під пахви» і привіз до Києва до професора кардіології Душаніна. Він провів обстеження і дав папір-висновок, де говорилося, що в мене аритмія функціонального циклу. Тобто професор написав, що я не помру в байдарці. Адже у мене пульс до 110 ударів доходив, а коли починав веслувати і пульс ставав частіше, аритмія пропадала. Все не як у людей. Ось із цим папером я йшов до кінця своєї спортивної кар'єри.
1984. Сергій КІРСАНОВ (справа) з товаришами по команді. Перший зліва - дворазовий чемпіон світу Сергій КИСЕЛЬОВ
- Як вдалося закріпитись серед найсильніших?
- На чемпіонаті СРСР 1986 року в Одесі посів друге місце в одиночці. Мене знову взяли до збірної. Діватись не було куди: беручи участь у змаганнях на п'яти дистанціях, я скрізь потрапляв у призи. Такого не було, щоб одна людина виступила так вдало на п'яти дистанціях. Звичайно, було важко боротися з чемпіонами Олімпійських ігор та чемпіонатів, але обігнав більшу частину збірок Радянського Союзу. І вже потім, у Канаді, у четвірці ми були другими. Після цього вже остаточно закріпився у збірній.
- А як потрапив до Херсона?
– У 1981 році настав час служити в армії, із Севастополя потрапив до 4-го яхт-клубу Чорноморського флоту. Простіше сказати, у спортроту. Розташовувалася вона у Херсоні в районі Острів. Служив три роки матросом. Потім надстроковиком. У 1989-му році, відучившись у Ленінграді (зараз Санкт-Петербург. – «Веслування України») на курсах, отримав звання офіцера.
- Одружився з херсонкою?
- Ні, дружина Луїза теж із Севастополя. Ми разом починали займатись спортом. Вона - плаванням, а потім веслуванням, і теж на байдарці. Тож дружина завжди мене розуміла. За це їй треба віддати належне. На її плечах лежало виховання дітей, оскільки постійно перебував на зборах.
- Вам одразу дали квартиру?
- Одразу після Олімпійських ігор 1988 року. Її надала міськрада Херсону і спільно із Збройними силами. До цього ми мешкали в однокімнатній квартирі. Тоді було простіше. Свого часу за срібну медаль я отримав 1200 доларів. Я не міг за ці гроші навіть купити якусь недорогу машину.
- Чому великий розрив у завоюванні медалей на міжнародному рівні?
- У 1981-му році я став срібним призером Європи серед юнаків. Лише шість років по тому знову пробився на п'єдестал, але вже на чемпіонаті світу серед дорослих. Була та сама проблема – аритмія. У Союзі у призерах, а до збірної – не беруть. Тоді черга була, щоб потрапити до збірної. А кому потрібна хвора людина? Нехай буде гіршим, але без проблем. Мені весь час доводилося доводити, що я найкращий. Було важко.
Перейшовши у 1982 році у категорію «дорослі», став срібним призером у чемпіонаті СРСР. Щоправда, у четвірці. І того ж року виконав звання майстра спорту міжнародного класу. В одиночці на дистанції 500 метрів пробився у фінал. Пам'ятаю, тоді знаменитий наш веслувальник, триразовий олімпійський чемпіон Володимир Парфенович похвалив мене в інтерв'ю газеті «Радянський спорт». Тоді мені було 19 років. А у фіналі ганявся з такими знаменитостями, що будь-який із цього фіналу міг стати призером чемпіонату світу.
УНІВЕРСАЛЬНИЙ БОЄЦЬ
- Найбільші здобутки припадають на 1988 рік. Причому у четвірці. Як підбирався екіпаж?
- У четвірку потрапляють веслувальники, які займають на чемпіонаті країни в одиночці з першого до шостого місця. А 1987 року я був чемпіоном світу на 500 метрів. І третім у четвірці саме на дистанції 1000 метрів. Наш екіпаж після цього розвалився, і 1988 року на Олімпійські ігри я відбирався в одиночці. Але був другим. І програв через бічний зустрічний вітер, а на Ігри в одиночці їхала лише переможець.
Я з 1985-го року міг веслувати в будь-якому складі, як сам, так і сидіти в екіпажі за будь-якою людиною. Я, як і триразовий чемпіон Олімпійських ігор Сергій Чухрай, міг працювати на будь-якому номері. Наприклад, у двійці – першим чи другим. У четвірці – на першому, другому, третьому та четвертому номерах. Для мене не становило проблеми підлаштуватися під будь-кого. Давалося це завдяки якомусь природного відчуття води. Я маю чути гребок і винос весла першого.
Але в 1989 році ганявся на чемпіонаті світу в одиночці на дистанції 1000 метрів. Тоді дуже мало хто ходив на цю дистанцію. Я також був четвертим. Не вистачило трохи.
- У чому відмінність одиночки, наприклад, від четвірки?
- Відчуття партнера. Людина може середньо їхати в одиночці, але може добре взаємодіяти у команді. Сидіти і сильно махати веслами – не завжди на користь. Є таке поняття: «людина розриває човен». Ось таке, на жаль, у нас вийшло 1992 року, на Олімпіаді в Барселоні. За складом у четвірці у нас була дуже непогана команда. Ідемо перші п'ятсот метрів. Нормально. Починаємо додавати – і все. Човен розвалюється. Бо посадили молодого хлопця до екіпажу.
Він перехвилювався і втратив відчуття єдиного екіпажу. Думав, що один зможе своєю силою посилити швидкість. А тут треба так докласти сили, якщо в тебе її більше, ніж у трьох інших, щоб не завадити. На жаль, він цього не відчував. У нас такий тоді резерв був, що ми мало не навішували на груди олімпійські медалі. Причому золоті. Але лишилися без нагород.
ОЛІМПІЙСЬКЕ СРІБЛО
- Найбільша та радісна подія, напевно, срібло на Олімпійських іграх?
- Звичайно. Хоча почуття незадоволеності все ж таки є. Завжди хочеться бути вищим. Заїжджає людина четвертою і думає, чому я не третій. І так далі.
- А чи могли стати першими?
- Упродовж 1988 року, до Олімпіади, у всіх змаганнях дуже сильна була команда Німеччини. Ні ми, ні угорці не могли навіть близько до них наблизитися. Вони вигравали у нас корпус човна. Це дві з половиною три секунди, дуже багато. Ми не знали що робити. Але на Іграх на дистанції 1000 м наші три човни йшли поряд. Ми. За нами німці, а за ними угорці. І угорці пішли ва-банк, рвонувши вперед за п'ятсот метрів до фінішу. Тобто розпочали фінішний ривок із половини дистанції.
Ми, на жаль, на них не повелися. Прискорилися за 250 метрів до фінішу. Ми втримали німців, вигравши в них ніс човна. А до угорців нам не вистачило буквально ще десяток метрів, щоби обійти. Прорахувалися тактично. Тому була й радість від медалі, але й була образа. На себе. Треба було ризикнути, минаючи всі правила, як надійшли угорці. Але на жаль. Я розмовляв із Сергієм Чухраєм. У них була така ж ситуація у 1976 році. Тоді були дуже сильні іспанці. Вони також не знали, що з ними робити. Але ризикнули – за 500 метрів зробили такий самий фінішний спрут і стали олімпійськими чемпіонами. Хоча іспанці були сильнішими.
1988. Сеул. Екіпаж байдарки-четвірки збірної СРСР - срібний призер Олімпійських ігор 1988 року на дистанції 1000 м.
- А найбільше розчарування?
- Четверте місце у Барселоні. Готувалися, готувалися, але стали четвертими, не пробившись на п’єдестал пошани. Щоправда, перед цим після розвалу Радянського Союзу був дуже важкий 1991-й. Тоді була збірна СНД. Було тяжко з базами, з продуктами. Готувались на ентузіазмі.
- Наближалося закінчення спортивної кар’єри?
- Із 1993 року я виступав за збірну України. Тоді на чемпіонаті України виграв у двійці звання чемпіона на дистанції 1000 метрів. І у четвірці 500 метрів. Ми поїхали на чемпіонат світу до Данії. Але я дуже застудився. І ганявся із температурою. Потім лежав у шпиталі. На цьому завершив кар'єру, пішовши чемпіоном України. Мені було тридцять років. Ще для спортсмена поганятись можна було б. Але ж так вирішив.
ПІСЛЯ КАР’ЄРИ
- І опинився перед вибором – чим займатись далі?
- Я на той час був військовослужбовцем. Тому не довелося довго шукати подальшого заняття. Прийшов до спортивного підрозділу, де служив. Готував уже молодих. Коли ми в 1994 році перейшли під прапор України, обійняв посаду старшого тренера. А коли 4-й яхт-клуб Чорноморського флоту змінив назву на 1-й яхт-клуб Військово-морських сил України, подальшу службу провів на посаді заступника начальника. Згодом виконував обов'язки начальника. 2001 року, вислуживши термін двадцять років, пішов на пенсію. На той час спорт став країні як би і не потрібен. Був брак грошей, як і зараз. Після закінчення служби – важке матеріальне становище. Довелося ходити в море, щоби підтримати сім'ю.
- Мабуть, якимось начальником?
- Ні, простим матросом. Звичайно, було не по собі. Капітан третього рангу у відставці. А стоячи на вахті, щогодини повідомляєш: «Матрос Кірсанов повідомляє, що в трюмі або в цеху без пригод». Було тяжко, але долав усе. Коли пішов моряком, працював у трюмі, де температура мінус 36 градусів. Вахта: вісім годин через вісім. У трюмі складав двадцятикілограмові упаковки мороженої риби, іноді до 25 тонн за зміну. Мій рекорд 28,5 тонн. Але спорт дав мені характер. Навчив виживати. Цей період у мене тривав сім років. Займався навіть приватною підприємницькою діяльністю. Але все одно серце лежало до спорту і тягло до веслування.
Поправивши матеріальне становище, повернувся у спорт, тому що людина повинна займатися тим, що вона вміє робити, що вона любить. Сьогодні працюю тренером з веслування. І працюю із задоволенням. Мені хочеться, щоб наше херсонське веслування знову загриміло, як у минулі часи. Бо було 1987 року, коли на чемпіонаті світу в Німеччині з 25 спортсменів збірної СРСР сім представляли Херсон. І всі потрапили до фіналу.
ПІД ОЛІМПІЙСЬКИМ ПРАПОРОМ
- Ви є головою відділення НОК України в Херсонській області. Що це за робота?
- Громадська. Багато, навіть заслужені тренери та спортсмени вважають, що якщо немає грошей в обласних управліннях спорту, то Національний олімпійський комітет має їх дати. Але наша представницька місія. Ми – громадська організація. НОК у Херсонській області займається залученням дітей до спорту.
Ми ще за лінією національного олімпійського комітету проводимо змагання. Це «Олімпійське лелеченя», де переможці обласних змагань серед школярів безкоштовно їдуть до «Артеку» на відпочинок та змагаються з такими ж переможцями з інших областей. Ще є олімпійський день, олімпійський урок та інші заходи.
- Чи є захоплення, крім веслування?
- Я різностороння людина. Був момент, коли зачитувався книжками, забуваючи про сон. Але потім навчився зупинятися. Бо знав, що є режим, і є порядок. Подобається музика. У дитинстві збирав марки. Потім монети. Сьогодні у мене хобі все одно залишається спорт. Люблю усі види. Мені подобається спостерігати, як люди стають переможцями.
- А ким мріяв стати Сергій Кірсанов у юності?
- Мені дуже хотілося бути моряком. Хотів вступити до військового училища. І навіть навчався у херсонській морехідці, де закінчив два курси. Але потім покинув. Я задоволений своєю долею, тим, що став ось такою людиною.
ОЛІМПІЙСЬКА СІМ’Я
- У вас в сім'ї одні жінки. Справляєтеся?
- Справляюсь (сміється). Дружина Луїза. І дочки Катя, Марина та Даша. Основна частка виховання лягла на плечі дружини. Хоча, гадаю, що я теж непоганий батько. Найстарша дочка Катя закінчила херсонський медколедж та наш університет, спочатку факультет психології, а потім і фізвиховання. Є кандидатом педагогічних наук. Вона з дружиною допомагає мені в олімпійському комітеті. У Каті, взагалі, насичене життя: вона викладач на факультеті фізвиховання та спорту ХДУ, президент і головний суддя Української федерації полспорту і повітряного еквілібру.
Середня дочка Марина спочатку пішла стопами тата, але зараз працює хореографом.
Даша – учиться в Херонському ліцеї, має перший розряд з фігурного катання, чемпіонка України з повітряного еквілібру.
- А яка мета життя у Сергія Кірсанова?
- Мені хотілося б бачити щасливих дітей, які бігають, граються, займаються спортом. Щоб не лише ми, а й представники влади намагалися та допомагали підтримувати рух за здоровий спосіб життя. Ми всі розуміємо, що лише здорова нація рухатиме Україну вперед. Це і є основна мета всього мого життя.
Cім'я Кірсанових крізь роки: від одруження (у 1985 році) до наших днів
11 вересня 2021 року. Київ. Cім'я Кірсанових у складі олімпійської сімї Херсонщини на святкуванні 30-річчя НОК України
Cергій КІРСАНОВ. Досьє
Заслужений майстер спорту СРСР (1988)
Вид веслування – байдарка.
Народився 2 січня 1963 року в Севастополі.
Тренери – Володимир САБЛІН, Володимир ЖУРАХОВСЬКИЙ.
На змаганнях представляв – Збройні сили (Херсон)
Закінчив Миколаївський державний педуніверситет (1988)
Срібний призер Олімпійських ігор 1988 року (К4-1000, з Олександром МОТУЗЕНКОМ, Ігорем НАГАЄВИМ, Віктором Денісовим).
Чемпіон світу 1987 (К4-500, з Олександром МОТУЗЕНКОМ, Віктором Денисовим, Артурасом Вєтою), 1989 (К4-500, з Олександром МОТУЗЕНКОМ, Віктором Денисовим, Віктором Пусєвим), 1990 (К4-500, з Олександром МОТУЗЕНКОМ, Олег Горобієм, Віктором Пусєвим).
Срібний призер чемпіонату світу 1986 року (К4-500, з Олександром МОТУЗЕНКОМ, Віктором Денисовим, Миколою Шершенем), 1990 (К4-1000, з Олександром МОТУЗЕНКОМ, Сергієм Колесником, Анатолієм Тищенком)
Бронзовий призер чемпіонату світу 1987 року (К4-1000, з Олександром МОТУЗЕНКОМ, Віктором Денисовим, Артурасом Вєтою), 1991 (К4-500, з Сергієм Галковим, Олег Горобієм, Андрієм Пліткіним).
Срібний призер першості Європи 1981 року.
18-разовий чемпіон СРСР (1984, 1987-1989)
Одружений, має трьох доньок і чотирьох онуків.
В даний час є головою відділення НОК України в Херсонській області, працює тренером Херсонської СДЮШОР з веслування на байдарках і каное.
Кращі вихованці: чемпіон світу серед молоді 2021 року (К4-500) Олександр ЗАЙЦЕВ, бронзовий призер чемпіонату світу серед юніорів 2019 року (К4-500), бронзовий призер чемпіонату Європи серед юніорів 2019 року (К2-1000) Олександр ЗАРУБІН
Влад ЄФІМОВ, проєкт «Веслування України»
за матеріалами vgoru.org