Одним з героїв олімпійського року в українському веслуванні став 22-річний вихованець Новомосковської ДЮСШ Дмитро ДАНИЛЕНКО, який зараз представляє Вінницької області. В 2021-му він завоював п’ять медалей на великих змаганнях, ставши дворазовим чемпіоном світу (по одному разу серед молоді і серед дорослих).
ПІДСУМКИ РОКУ
- Дмитро, в цьому році ви завоювали дві золоті медалі чемпіонату світу, стали призером дорослого і молодіжного чемпіонату Європи. Чи могли уявити, що рік вийде саме таким?
- Рік вийшов дуже гарним, але, насправді, цілі у мене були зовсім інші – Олімпійські ігри. Але після невдалого виступу на Кубку України про це прийшлося забути, і я зрозумів, що мені належить розпочати новий шлях на Олімпійські ігри і вже в цьому році підтвердити свої наміри результатами. І я продовжив працювати і рухатися до олімпійської мрії. За підсумками сезону ми побачили плоди моїх старань. Доволі непоганий врожай, чи не так?
- Так, згоден. Але цьому, напевно, сприяла і потужна базова підготовка…
- Так. Олімпійська підготовка, а тоді я націлювався, дійсно вийшла такою. Мотивація була дуже високою, а підготовка інтенсивною, як ніколи. Ми готували спринт до Кубку України, але спринт не вийшов.
- Чому, як ви вважаєте?
- Взимку я дуже гнався за силою – набрав велику м’язову масу, велику вагу. Але, як тільки вийшов на холодну дніпровську воду, зрозумів, що мені буде дуже важко боротися за перемогу. Фізична форма начебто була непогана, але не для веслувальника, а, скоріш, для пауерліфтера.
ДВІЙКА З КУХАРИКОМ
- Дві з п’яти своїх міжнародних медалей ви завоювали в екіпажі-двійці з Олегом Кухариком. Розкажіть, як склався екіпаж?
- Ще в 2020-му році ми вирішили спробувати цій екіпаж. Проба сил вийшла успішною – ми виграли чемпіонат України на дистанції 500 м. Перемогли з гарним результатом і стало зрозуміло, що цю двійку треба пробувати і на міжнародних змаганнях. Ми стали це робити вже в цьому році, і, як ви знаєте, успішно. На жаль, не вдалося заїхати в «призи» на чемпіонаті світу.
- Перша медальна гонка відбулася у травні в Сегеді, на етапі Кубку світу…
- Вже після перемоги в попередньому заїзді ми зрозуміли, що можемо боротися за медалі. Так і трапилося у фіналі. На жаль, до того часу Олег пройшов вже чимало гонок на цих змаганнях і на фініші його, як говорять, «порубало». І мене, до речі, теж, адже боротьба йшла на дуже великих швидкостях. Тому на фініші трапився дисонанс в роботі човна. Тим не менш, ми завоювали бронзову медаль, чому були неймовірно раді. Ми добилися високого результату при не досить гарному проходженні дистанції, а це значило тільки одне: якщо довести екіпаж до ідеалу, можна боротися за найвищі медалі навіть на чемпіонаті світу.
- Ви з Олегом підтвердили свою силу вже на чемпіонаті Європи, де пішли, як говорять на всі 100. Або зараз, або ніколи… Чи не так?
- Саме так. Хотілось би, щоб такі гонки траплялися якомога частіше. Перед кожним фіналом пробуєш зарядити себе на таке, максимальне проходження, але не завжди виходить налаштувати свою психіку належним чином. На шляху до фіналу Євро у нас були деякі проблеми в човні, тому і перед фіналом не значилися в числі фаворитів. Нас шанс був тільки в одному: піти на всі гроші. І ми це зробили. Ми 350 метрів відпахали на лідируючий позиції, а далі просто на зубах дотягнули човен до фінішу. Дотягнули до срібла чемпіонату Європи.
- Що відчували фізично після фінішу?
- Після фінішу я кричав. Кричав від болі, кричав від щастя. Десь півгодини мене не відпускала задишка і біль в боку та в м’язах. Я реально спалив всі запаси палива. Ми спалили всі запаси.
- Але воно коштує того, чи не так?
- Так. Біль тимчасова, тріумф – вічний.
- Підпис «Дмитро Даниленко»?
- Ні. Це слова інших великих людей (сміється).
МОЛОДІЖНА ЧЕТВІРКА
- Після успішним чемпіонатом Європи і молодіжним Євро вам прийшлося пережити важки період, адже в період підготовки захворіли на ангіну…
- Так. Приїхав на збори, провів одне тренування – і зліг з ангіною. Тиждень з високою температурою, на антибіотиках, що не віщувало нічого гарного на Євро. Незадовго до закінчення я одужав, але про якусь оптимальну форму мова, звісно, не йшла. Я провів одне тренування. Через хвилину аеробного навантаження пульс відбивав 170. Перед фіналом повна апатія, в голові дисонанс різних думок. Виходячи на старт, розумів, що, якщо б не ангіна, я був би одним з кращих. «Так чому б не відкинути фактор ангіни, і залишити одне поняття - кращий», - вирішив я. І провів відмінний фінал. Це все до питання психологічного настрою, наскільки впевненість в своїх силах впливає на центральну нервову систему та м’яз. Це показало, що за рахунок налаштованості ти можеш активізувати свій організм. Значить, маю характер, напевно (посміхається). Нагорода за це – срібна медаль молодіжного чемпіонату Європи.
- В цьому році у вас, немов психологічне переродження відбулося, адже було чимало моментів, коли за рахунок характеру вдавалося переламати хід подій…
- Так. Це був найважчий, найстресовіший рік в моїй кар’єрі. Але це був і найуспішнішій рік. Обертаючись на шлях, який я пройшов з моїми тренерами, з моїми рідними, на всі тренування та випробовування, можу із впевненістю заявити: «Воно коштувало того».
- Перемога молодіжної четвірки на чемпіонаті світу стала сенсацією і потрясла увесь веслувальний світ України, адже на чемпіонаті Європи цей екіпаж став лише шостим…
- Так, екіпаж був тим же, але одна зміна все ж таки відбулася. Після одного з тренувань хлопці запропонували: «Дімоне, давай ти сядеш на другий номер, на першому – знов задаси режим, який ми не витримаємо». Я погодився, адже іноді я, дійсно, перекручував темп і «клав» хлопців – вони не витримували. Ми добре пройшли півфінал, що говорило про те, що у нас є резерв. За кілька хвилин до старту я нагадав хлопцям, що в такому екіпажі ми виступаємо останній раз: «Так давайте хлопнемо дверима так, щоб це почули у всьому світі!». Хлопці погодилися. І Василь Смілка красиво розклав гонку, а ми красиво його підтримали.
- Стати чемпіоном світу – це якісь особливі відчуття?
- Та-ак! Це був якійсь розрив шаблонів, адже ніхто не очікував нашої перемоги. Реальність перевершила всі сподівання. Те, що відбувалося всередині мене я навіть не можу описати. Ейфорія, щастя. Це, врешті решт, якійсь оргазм душі. Вибачте, за цю фразу, але емоції настільки клекотали, що я просто не знав, куди себе діти. Телефонні дзвінки, повідомлення… Здавалося, що вони ніколи не закінчаться… В цей день ми були королями. І таке хочеться відчути знову і знову. І тому ми не зупинятимемось на досягнутому, а крокуватимемо вперед. До головної мети – перемоги на Олімпійських іграх.
- На честь перемоги української четвірки в Португалії пролунав національний гімн…
- Не вперше для мене. В 2017-му я переміг на чемпіонаті Європи серед юніорів – в «одиночці», на дистанції 500 м. Це були мої другі міжнародні змагання. Вийшло, як у Юлія Цезаря: прийшов, побачив, переміг. Тоді я вперше почув гімн на честь своєї перемоги. Я плакав на п’єдесталі. Пролилася скупа чоловіча сльоза (посміхається). І з того часу я шукав ті відчуття. Гімн в Португалії був для мене, немов голос матері.
НАЙСИЛЬНІШІ В СВІТІ
- І майже за два тижні, а саме 18 вересня, гімн України і для вас, і для ваших напарників по четвірці пролунав в Копенгагені…
- Після кількох днів підготовки до Копенгагену-2021 я поїхав на молодіжний чемпіонат світу, а хлопці залишилися з Миколою Кремером і Олександром Сімоновим робити «500-метрову» роботу, десь за тиждень після змагань я знову приєднався до збору. І як тільки Олег Кухарик сів на перший номер, я – на другий, Ігор Трунов – на третій, а Ваня Семикін – на четвертий, і ми робимо «шматок», потім – другий. Відчуття неймовірні. Ніхто з нас нічого подібного в «четвірці» не відчував, хоча у нас за плечами, напевно, десятки екіпажів. Ми робимо двохвилинний відрізок, переглядаємося, і в один голос: «Хлопці ми, напевно, виграємо чемпіонат світу». Ось тоді і зародилася ідея виграти чемпіонат.
- І ця ідея знайшла своє підтвердження вже в попередньому заїзді в Данії, який український екіпаж виграв…
- Перші враження від каналу – не дуже, м’яко кажучи, хоча сам Копенгаген красиве місто. Але було таке враження, що ми приїхали на якісь змагання національного рівня в Україні, не в образу буде сказано. Ми звикли ганятися на топ-каналах, які побудовані за розою вітрів, а тут – на різних доріжках міг бути різний вітер, і, якщо з водою не пощастило, пиши-пропало. Температура «+13», вода холоднюча. Непоганий такий удар по психології. Але ми впоралися…
Що стосується попереднього заїзду, то після нього ми, дійсно, укріпилися в думці, що станемо чемпіонами світу. Ми просто фізично відчували це.
- Отже, фінальна гонка…
- Через те, що я знаходжуся на другому номері, дистанцію я не особо бачу, але суперників відчував дуже добре, адже я поруч з першим номером. Після старту ми були в лідируючій групі, боковим зором бачив, що ми знаходимося по другий номер з іншими човнами, що означало, що наш ніс попереду, або на одному рівні з іншими. Коли проїхали позначку «200 м до фінішу», побачив праворуч попереду щось біле. Мені здалося, що це якійсь білий човен і тому втопив ще більше. Насправді, ніякого білого човна не було, це був відбійник. Тож дякуємо йому теж, що я показав свій максимум (сміється).
А після фінішу напевно увесь світ побачив, який у мене великий рот, адже я кричав, не зупиняючись (сміється).
- На жаль, в іншому олімпійському виді – «К2-500» - вам з Олегом Кухариком не вдалося повністю реалізувати свій потенціал. І після гонки взялися руками за голову…
- Впевнений, що ми програли не через те, що ми слабші за інших. Ми програли тактично, на мій погляд. Вирішили піти іншою розкладкою, трохи пожаліли себе. Тож після фінішу були дуже розчаровані результатом. Але ми ще поборемося, і ви побачите нас на п’єдесталі і в цьому виді програми. Впевнений в цьому.
- Після нагородження ви наділи свою медаль на шию старшому тренеру збірної Миколі Кремеру…
- Це найменше, що я міг зробити для Миколи Вікторовича. Він зі мною працює вже третій рік, і за цей період я досяг найбільших своїх результатів – завоював з десяток медалей на міжнародній арені. А я хлопець достатньо непростий, втім, як і більшість спортсменів – за нами, як за дітлахами має бути догляд (сміється). Медалей хочеться, а напружуватися – не дуже. Тому підтримка тренерів – безцінна. Також увесь час відчуває підтримку і своїх перших тренерів – Володимири Джиги та Олександра Коряка. Вони завжди допомагають.
КОМАНДНА РОБОТА
- Зроблена велика справа – завойована медаль чемпіонату світу в олімпійському виді. Які подальші цілі?
- Гадаю, що сенс говорити про цілі на олімпійський цикл. Наша ціль – втримати четвірку, яка стала чемпіоном світу. Не розсипатися, не розійтися по кутах і не уявити себе чемпіонами.
«Один – ти ніхто, разом – сила», - відмінна фраза мабуть когось з великих, яка зайвий раз підкреслює важливість саме командної роботи. Цією фразою можна підписати нашу фотографію з п’єдесталу чемпіонату світу. Якщо втримаємо цей екіпаж, гадаю, що у нас високі шанси на олімпійську медаль.
- Знаю, що у вас велика група підтримки…
- Моя група підтримки – це моя родина, моя велика родина: мама, папа, дві сестри з дітьми і з чоловіками. Тож моя родина, мабуть, заповнить цілий сектор на якомусь невеличкому стадіоні. Всі вони завжди зі мною, завжди підтримують.
Ще раз хочу подякувати своїм наставникам. Своїм першим тренерам в ДЮСШ Новомосковська Володимиру Джизі і Олександру Коряку, які зі мною ще з того часу, коли була тільки віра, Миколі Кремеру за його роботу, за підтримку і за віру в мене. Коли ти виграєш, з тобою увесь світ, але тільки коли ти програєш, з тобою найближчі люди. Є рідні, є друзі, є родина, а, значить, ми гори звернемо.
Моя підтримка – це не тільки моя родина і особисті тренери. Велику підтримку і я, і інші веслувальники збірної України отримували і від нашого незаперечного лідера команди і друга – головного тренера збірної Юрія Чебана, наших лікарів, масажистів и і хлопців, які працювали в пресслужбі ФКУ.
Звісно, потужну підтримку я відчував збоку моєї, як я ії називаю, «Винниця team» –Світлани Сергун, Сергія Бутенко, директора ШВСМ Андрій Корнійчука, голови Вінницького відділення НОК України Павла Хникіна. И багато-багато інших людей. Тому ще раз повторюю: «Один – ти не ніхто, а разом – сила».
28 травня 2021 року. Дніпро. Дмитро ДАНИЛЕНКО з першими тренерами: Володимиром ДЖИГОЮ (зліва) і Олександром КОРЯКОМ
Пресслужба ФКУ